В одному темному-претемному лісі зібралися звірі на пораду. Їм було дуже образливо, що люди святкують, танцюють, співають, а у них — тільки будні. От і вирішили звірі: треба й собі придумати свято.
Подумав ведмідь, який був у них головним, і каже:
— Будемо святкувати чийсь день народження.
Задумались звірі. Це ж треба гостей запросити, нагодувати, напоїти… А ті можуть насмітити та додому піти. Нема охочих.
— От як зробимо, — каже ведмідь, — день народження буде у зайця. У нього вуха довгі, стрибає він швидко, скрізь бував, різні звичаї чув.
На тому й зійшлися, хоча зайця спитати забули. А що ж він їсть? Моркву та капустину. Вчасно звірі згадали та принесли йому курку, щоб він щось смачненьке приготував.
Сів заєць біля птиці й думає:
— Курка, звичайно, не наша лісова, а міська… але ж вона жива. Шкода її. Гості з’їдять і «спасибі» не скажуть. А вона жити хоче.
Пожалів заєць курку і випустив її. Коли та зникла з виду, заєць засумнівався:
— Мабуть, я вчинив неправильно. До мене ж звірі на гостину прийдуть, а я чим їх пригощу? Морквою? Мене замість курки з’їдять!
Засмутився заєць і пішов до ведмедя. Сів і плаче:
— Що ж робити? Курку тільки почав смажити, як прибіг вовк і вхопив її!
— Що забрав? — заревів ведмідь.
— Та курку ж!
— Ну я йому! — і пішов шукати вовка.
Але заєць був хитріший і знайшов вовка першим. Каже:
— Ох ця лисиця, забрала в мене курку. Не маю чим гостей пригостити.
— От лиска! — розсердився вовк, — ну я їй покажу!
А руда лисиця сиділа за деревом і все чула. Думає:
— Ну, заєць, я покажу тобі, де раки зимують.
Курки в той день звірі так і не скуштували. Але відтоді ведмідь з вовком, а лисиця з зайцем не дружать.
А курка щасливо дісталася додому і розповіла дідові та бабі цю історію. Тільки вони їй не повірили…
