Жив собі цар. Одружився він із вродливою царівною — розумною, доброю, лагідною. Ще й не встиг натішитися своєю молодою дружиною, як змушений був вирушати у далекий край.
Перед від’їздом сказав їй:
— Не виходь з палацу, не розмовляй із чужими людьми й не слухай поганих порад.
Царівна пообіцяла бути слухняною.
Минуло кілька днів. Сумує царівна в самотині, аж тут приходить до неї жінка — на вигляд проста, щира.
— Чого ти така сумна? — питає. — Ходім у сад, на свіже повітря.
Спочатку царівна відмовлялася, а потім подумала:
«Пройтися по саду — не біда».
І погодилася.
У саду било чисте джерельце, а день був спекотний. Жінка каже:
— Скупаймося, освіжимось!
Царівна вагалася, але все ж погодилась. Скинула сукню, стрибнула у воду — а жінка її долонею по спині лясь!
— Пливи, — каже, — білою качечкою!
І в ту ж мить царівна обернулася на білосніжну качку. А зла жінка вдягла її сукню й повернулася до палацу.
Коли цар приїхав додому, вона вибігла назустріч, обняла його — і він, не підозрюючи лиха, подумав, що це його кохана дружина.
А тим часом біла качечка звила гніздо біля річки, знесла яєчка й вивела трьох діточок — двох гарненьких і одного маленького калічку. Виросли дітки, стали бігати по бережку, гратися й ловити рибку.
Якось вони вибігли до царського двору. Мати кричить їм з води:
— Не ходіть, дітки, туди!
Та не послухалися.
Відьма побачила їх, одразу все зрозуміла. Усміхається солодко, кличе до себе, пригощає, напуває, спати кладе. А слугам наказує розпалити вогонь, повісити казани й нагострити ножі.
Двоє братів заснули, а третій — калічка — не спить. Сховався під стільцем, усе чує.
Надвечір відьма приходить і шепоче під дверима:
— Чи ви спите, дітки?
А калічка відповідає:
— Спимо, не спимо, думу думаємо, що хочуть нас порізати. Вогонь кладуть, казани вішають, ножі гострять.
Відьма пішла, але скоро знову прийшла — і все повторилося.
Розлютилася вона, відчинила двері, побачила двох сплячих хлопців — обвела їх мертвою рукою, і вони померли. А калічку не помітила.
На ранок біла качечка кличе своїх діток — нема. Відчула серцем біду. Полетіла до палацу — бачить, у світлиці лежать її двоє синів мертві. Обняла їх крилами, заплакала людським голосом.
Цар почув і каже:
— Жінко, качка людським голосом плаче!
— Та це тобі примарилось, — відповідає відьма. — Прожени її з двору.
Слуги гнали качечку, а вона все поверталася, плакала й приказувала:
Кря-кря, мої діточки,
Кря-кря, мої малесенькі.
Згубила вас відьма лукава,
Відняла в вас батька й матір,
Потопила у річці чистій,
Обернула в білу качечку,
А сама живе — радіє.
Цар задумався: «Щось тут не так…»
— Впіймайте мені ту качечку! — наказав.
Слуги ловили — не змогли. А цар сам вибіг на подвір’я, простяг руки — і качечка сама впала йому на долоні.
Він сказав:
— Стань, біла березо, позаду мене, а гарна дівчино — попереду!
І в ту мить перед ним постала його справжня дружина — прекрасна царівна.
Обійняв він її, зрадів, що знову разом.
Послав цар сороку по живу воду. Коли та принесла, полили нею дітей — і хлопчики ожили. А найменшого калічку скупали з голови до п’ят — і став він здоровий, як дуб.
З того часу цар ще дужче беріг свою родину, і жили вони в любові та злагоді.
А відьму прив’язали до хвоста кобили й пустили полем. Де впала її нога — виріс рогач, де рука — граблі, де голова — кущ. Птахи м’ясо поклювали, вітри кістки розвіяли — і сліду від неї не лишилося.
